Білорічиця. Історія однієї світлини

Сьогодні ніхто з нас не уявляє свого життя без фотоапаратів, комп’ютерів, планшетів, телевізорів, смартфонів та інших носіїв, що здатні зберігати інформацію. Ми звикли переглядати світлини, згадуючи минуле й сьогодення, але понад століття тому отримати реальне зображення на папері було справжнім

дивом.

Серед багатьох дивовижних винаходів, зроблених у 19 ст., далеко не останнє місце займає фотографування – мистецтво, що дозволяє робити миттєве зображення будь-якого предмету або ландшафту.

Світлина – це зафіксована мить життя.

Історія фотографії йде корінням у глибоку старовину. Першою світлиною у світі вважається робота французького винахідника Жозефа Нісефора Ньєпса в 1822 році. Уже 1829 року він об’єднує свої дослідження в царині фотомистецтва з Луї Жаком Дагером – офіцером, декоратором Паризького театру. Дагер теж працював над проблемою отримання більш чіткого зображення об’єктів при створенні світлин. Незабаром Ньєпс помер, і Дагер продовжив дослідження самостійно. Завдяки декільком щасливим випадкам та багаторічним пошукам йому вдалося зробити всі деталі фотографічного процесу – за допомогою фотоапарата він одержував слабкі зображення на пластинах, покритих йодистим сріблом, а потім проявляв їх парами ртуті. Так було винайдено технологію

створення фотознімків, що зберегла прізвище дослідника – дагеротипія.

Завдяки саме таким зображенням ми маємо можливість дізнатися про минуле, ознайомитися з відомими постатями.

У фондах Прилуцького краєзнавчого музею ім. В.І.Маслова серед фотоматеріалів, пов’язаних з родиною декабриста С. Волконського, а особливо його донькою Оленою Сергіївною Волконською, останньою господинею с. Вейсбахівка (сучасна назва Білорічиця), є унікальна світлина.

Олена Сергіївна Рахманова (Волконська) народилася в Сибіру під час перебування на засланні батьків, подружжя Сергія та Марії Волконських. Там же одружилася з чиновником з особливих доручень Дмитром Молчановим, який був звинувачений в отриманні хабаря під час суду, серйозно захворів і в 1857 році помер. Удруге Олена Сергіївна вийшла заміж за Миколу Аркадійовича Кочубея (1827- 1865), секретаря при посольстві у Константинополі, обіймав високі посади. У 1865 році, знову овдовівши, втретє одружилася з поміщиком Олександром Рахмановим.

Серед небагатьох фотоматеріалів архіву О.С.Рахманової зберігається дагеротип, який доносить нам цікаву інформацію про дивовижну сторінку життя господині Вейсбахівки. На своєрідній світлині (пластині) зображено поважного чоловіка й

молодого темношкірого юнака. Це управитель маєтку Михайло Бертольдович Кронберг і прийомний син Сергія Дмитровича Молчанова – Петро Сергійович Текле Хавар’ят.

Кронберг Михайло Бертольдович, німець за походженням, закінчив Юр’ївський військовий корпус, був висококультурною, освіченою людиною. Як і багато інших у той час, у пошуках роботи він приїхав в Україну. Будучи обізнаним у різних галузях господарства, обійняв посаду управителя маєтком Рахманової О.С., де й проживав з родиною до революційних подій 1917 року. Михайло Бертольдович користувався великою повагою з боку господині та в колі селян.

Жовтневий переворот змінив багато в житті різних верств населення, тому залишатися у Вейсбахівці для Кронберга було небезпечно, він купив будинок у м. Прилуки по вул. Гоголя, працював на Прилуцькій залізниці й товаришував з Андріяшевим Яковом Миколайовичем (батьком відомого прилуцького лікаря Андріяшева Миколи Яковича).

Повернемося у нашій розповіді знову до таємничої світлини, розповімо про другу постать, із долею якої пов’язана теж цікава історія.

Син Дмитра Молчанова та Олени Сергіївни – Сергій Молчанов (1853-1905) – обрав військову кар’єру й отримав визнання як полковник лейб-гвардії Гусарського полку. Власних дітей у нього не було, але в 1895 році він усиновив ефіопського хлопчика – Бадєжероїда Текле Хавар’ята, вивезеного з рідної країни російською місією Червоного Хреста. Сергій Молчанов був неодружений, то всі турботи по вихованню малого Петра Текле Хавар’ята (так стали звати хлопчика) взяла на себе Олена Сергіївна. Кожного літа вона привозила малого до своїх

маєтків на Чернігівщину, де він спілкувався з селянськими дітьми та місцевими мешканцями.

«Петька–эфиопец» – так з любов’ю називали його жителі Вейсбахівки. Петро Сергійович прожив у Росії майже 12 років, прекрасно оволодів російською мовою, закінчив кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище в Санкт-Петербурзі й згодом повернувся на батьківщину. Під час фашистської агресії Б. Муссоліні проти Ефіопії був міністром фінансів рідної країни, представником Ефіопії у Лізі Націй, з трибуни якої виступав проти муссолінської агресії. Коли надії на Лігу Націй не справдилися, Текле боровся з агресорами на чолі

партизанського загону. За його голову карателі давали мільйон, але повстанець був невловимим. Ефіопський народ визнав його Героєм війни, Хавар’ята знала вся країна. Він підготував першу конституцію й склав закон про ліквідацію рабства. Крім цього, багато займався проблемами сільського господарства. Та коли в

похилому віці напливали спогади, він з трепетом у душі згадував своє перебування у Вейсбахівці, свою бабусю Олену Сергіївну, її тепле ставлення до нього й навіть жваво відтворював інтонацію бабусиної мови.

Ось так завдяки цій унікальній світлині (дагеротипу) ми змогли відкрити ще одну з цікавих сторінок минулого життя Білорічиці та її господині.

 

Зав. філії Прилуцького краєзнавчого музею Т. ІВАЩЕНКО

 

 

Використана література:

Г. Казьмирчук. «Легенди та дійсність старих Вороньків» .

Вікіпедія. Волконські.

М. Хохлов. « Петр Сергеевич Тэкле Хаварьят». Газ. «Известия» №81, 1967 р.

Родинні спогади племінниці М.Б.Кронберга, О.М.Тихонової, м. Прилуки.