Прилуцький краєзнавчий музей імені В. І. Маслова

Релігійні традиції і практики українців формувалися століттями, вкорінювалися у народну свідомість, становили основу світоглядних уявлень людини про добро і зло, моральні цінності. Докорінні зміни у цій складовій українця як етно-особистості відбулися після жовтневого перевороту і утвердження влади більшовицької партії, у програмних засадах якої не було місця релігійним цінностям. Атеїзація суспільства – як складова антирелігійної стратегії більшовиків – тривала впродовж усіх десятиліть радянської влади, набуваючи різних форм та інтенсивності.

За статистикою, на території українських земель, що перебували у складі Російської держави, функціонувало 9 071 церков, найбільше у Подільській (1188) і Полтавській (1 287) губерніях. Їх обслуговували 10 565 священиків, 1 832 диякони, 10 793 псаломщики. Церква не була відділеною від держави, її контролював спочатку імператор, а потім партія.

Потужна державна пропагандистська машина вустами лекторів і партійних чиновників розтлумачувала численні партійні документи, у яких релігія оголошувалася першопричиною багатьох негативних суспільних явищ, а атеїзм – єдиноправильною системою поглядів, яка звільняє людину від помилок і забобонів, утверджує науковий погляд на природу і суспільство. У таких умовах радянської дійсності пересічний українець, який пережив лихоліття репресій, голодоморів, війни, жадав добробуту, стабільності, зростання сходинками соціальних ліфтів. Не останньою умовою цього було сповідування атеїзму, тобто відкидання релігійних уявлень і релігії в цілому.

 Тому «Червоний кут» витіснив іконостаси з осель українців. На зміну віри прийшла ідеологія, ікони замінили «пантеони вождів».

Було запроваджено так званий «антирелігійний рух». Окрім нищення церковного начиння, зокрема, ікон, у карикатурному вигляді зображували священнослужителів та церкву.

Постанова ВЦВК і РНК СРСР від 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об’єднання» та травневі 1929 р. зміни до Конституції УСРР розширювали трактування поняття «антидержавна діяльність» стосовно духовенства та віруючих і різко обмежували діяльність релігійних громад. Дії священнослужителів, пов’язані з порушенням зазначених вимог, інтерпретувалися як «антидержавна діяльність» - єпископ Іоасаф Могильовський (1847-1937), уродженець. С. Линовиця Прилуцького повіту – заарештований за звинуваченням у керівництві котрреволюційною фашистською організацією церковників, 1937 р. -розстріляний.

 Лише в 1937 р. в Україні за неповною інформацією органами державної безпеки було репресовано 3 970 осіб за звинуваченням у «церковній та сектантській контрреволюції». Згідно з даними про оперативно-слідчу роботу органів НКВД УРСР з 2 червня 1937 р. по 15 січня 1938 р. було арештовано 8 246 осіб «церковників».У таборах ГУЛАГу НКВД СРСР загинули визначні церковні діячі – архієпископ Чернігівський Пахомій (Кедров), єпископ Ніжинський Дамаскін (Цедрик), єпископ Прилуцький Василій (Зеленцов).

Пожвавлення антирелігійної пропаганди ЦК КП(б)У пов'язував з діяльністю створеної у 1926 р. «Спілки безвірників», з 1922 р. виходила газета «Безбожник».

Наруга сільських активістів над релігійними віруваннями боляче зачіпала як внутрішній психологічний світ селянина (віра в Бога, потойбічний світ як перспектива «вічного радісного життя», уявлення про справедливу побудову «світу на основі божих заповідей»), так і святі символи (ікони, хрести, церковні будівлі, священні могили).