"Євреї на Прилуччині"

20 лютого 2024 г.   82
"Євреї на Прилуччині"

Євреї Прилуччини. Трагедія нації

 

       Євреї мешкали на території України протягом сторіч і мали глибоко розвинені громади в духовному й релігійному плані. Вони вперше з'явилися в межах території сучасної України до існування християнства через міграцію малоазійських та боспорських жидів. Уперше вони прибули на східне узбережжя Чорного моря та в Крим і були відомі з IV-го сторіччя до н.е. в Криму та серед грецьких колоній на північно-східному узбережжі Чорного моря. За свідченнями стародавніх письменників, окрім звичайної торгівлі та лихварства, досить поширеним заняттям євреїв того часу була і работоргівля. Арабський автор Ібн Хордадбех, який писав у середині IX ст., оповідав про єврейських купців, які розмовляли багатьма мовами, зокрема арабською, грецькою, франкською та мандрували від землі Франків до Китаю через Близький Схід або землю слов'ян та Хазарію. Вони везли з Магрибу парчу, хутра, зброю та рабів (слуг-євнухів (хадам), дівчат-невільниць та хлопчиків-слуг (гілман) в Індіюй Китай. Починаючи з кінця VIII сторіччя головами хозарів (Каганами) та найвищою знаттю були особи тюркського походження, що перейшли в юдаїзм, або їх нащадки. Євреї мігрували до Хазарії у VIII–Xст. з Візантії, Кавказу, Багдадського халіфату, франкських та іспанських земель. Внаслідок завоювання Каганату в 964р. київським князем Святославом Ігоровичем, євреї звідти розселилися в Києві, Криму та на Кавказі. 

    Впродовж XI-го та XII-го сторіч євреї з Хазарії продовжували мігрувати на північ. Деякі з них також оселилися в Україні. Перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно в XI-му сторіччі.

        Занепад загального життя в епоху монгольського завоювання Криму й Київської Русі зовсім не торкнувся становища євреїв. Встановлення єдиного державного порядку (єдине мито, податки, пошта) на всій території монгольської держави давало широкі можливості для різноманітної комерції. Матвій Шестопал зазначав, що поряд з лихварством та торгівлею, євреї з'явилися одразу ж у ролі здирників данини для монгольских ханів з місцевого населення, і це принесло багатьом єврейським громадам процвітання аж до часу Литовсько-татарської війни 1396–1399 рр.

              У XIII – XVст. відбувся розквіт боротьби за чистоту віри й сповідань, виконавчим органом котрої стала Свята Інквізиція. Це призвело до вигнання іудеїв з держав і міст західної та центральної Європи та спричинило їх міграцію на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Польщі й Османської імперії. 

       У першій половині ХVІ ст. євреям дозволяли (за ініціативою «старости» князя Іллі Острозького) селитись у тих частинах України, де раніше не було єврейського населення, степові малонаселені райони на півдні й південному сході сучасної України. Після Люблінської унії, коли королі почали роздавати шляхті садиби, більш інтенсивно розпочалось розселення євреїв (територія нинішньої Київської, частина Сумської й Полтавської областей). Великою бідою для єврейського населення стало українське повстання проти польського володарювання під керівництвом Б.Хмельницького (1648 -1654 рр.). Хоча війни, які почались з козацького повстання 1648 р. продовжувались майже 20 років, основні втрати єврейське населення понесло в перші місяці військових дій, весною 1648 року. Всюди, де б не проходили козаки й татари, євреїв і поляків, які відмовлялись перейти у православну віру знищували або забирали в рабство. Почалася втеча євреїв з Б.Церкви, Паволочі, Чуднова, Любара, Житомирської, Хмельницької, Рівненської областей. 

    Уперше смуга осілості єврейського населення була визначена відповідно до указу 1791 року, за яким вони переважно оселялися в західних губерніях та в Україні. У  роки царювання Миколи ІІ євреї були обмежені у праві проживання. Їм не дозволялось селитися в Києві, Миколаєві, Севастополі та в козацьких і державних селах Полтавщини. З початку ХІХ ст. багато євреїв перейшло до міст і містечок Лівобережної, Степної України, у Полтавську, Чернігівську, Херсонську та Катеринославську губернію. Отже, аналізуючи процес розселення євреїв теренами України, ми можемо зробити висновок: цей процес був досить тривалим і складним. Євреї як один із кочових народів не займалися сільським господарством, а натомість  лихварством і торгівлею. Саме це, а також незрозуміла мова, культура та релігійні забобони ставали причиною гонінь, обмежень на поселення. Єдиною державою, яка ставилася до євреїв толерантно: надавала економічні й гуманітарні можливості розвитку народу, була Річ Посполита. Територія м. Прилуки й сучасної Чернігівщини заселялась євреями після указу імператриці Катерини ІІ.

    Етнічний склад населення за переписом 1897 року в Полтавській губернії, до якої на той час входило наше місто, виглядав так:

 Українці – 2583133      - 92,98%

Євреї                                   - 3,97%

Росіяни                                -2,63%

Поляки                                - 0,14%

Німці                                   - 0,16%

Білоруси                              -0,05% 

    Дрібна торгівля ще з ХVІІ ст. – головне заняття євреїв в українському місті. Живучи в основному у містах і містечках вже в першій половині ХІХ ст. вони орендували в поміщиків землі, шинки, млини, заводи, фабрики, а іноді й цілі маєтки, забезпечували кредитом панів і селян, скуповували різні продукти, а більш заможні навіть брали в оренду казенні маєтки з правом вимагання від селян панщини.   Сукупність євреїв у містечках смуги осілості у ХІХ ст. призвели до «перевантаження» їх торгівцями, які мали мізерний обіг. Знаходячись у такому затиснутому кордонами осілості й різними бюрократичними заборонами, єврейське населення майже не змінювало напрямку своєї діяльності. Так у промисловості в Полтавській губернії за даними 1897 року було зайнято близько 1/3 єврейського населення: 10%  – робітники, 20 % – кустарі, до 5% – власники невеликих підприємств, ремісники, які наймали робітників. Сільським господарством займалися близько 4% євреїв, торгівлею понад 40%, знаходились на державній службі та займалися «вільними професіями» (лікарі, юристи, літератори, тощо) 10%, близько 5% – наймити. Службовці приватних компаній, поденники – близько 4%, решта –священники, військовослужбовці, а також особи «без певних занять».

       У книзі В.О. Маценка «Прилукщина. Историческое и статистическе описание территории Прилукского уезда Полтавской губернии» читаємо: «В 1835 году в Прилукском уезде численность жителей: в самом городе христиан 57 889 д., евреев 1 154 д., 1835 р. евреи, жившие преимущественно в городе занимались мелкой торговлей и ремеслами. Один часовых дел мастер Моисей Шульман делал сам новые часы с надписью на циферблатах: «город Прилука – Моисей Шульман». Одни из этих часов, с каким – то особым, изобретенным им механизмом, секрет которого затерялся, состояли из одной стрелки, под которой находился весь часовой механизм. Стрелка эта двигалась безостановочно в течении 6 лет, без завода с поразительной верностью; ее можно было произвольно двигать во все стороны, снимать и по проишествии какого угодно времени опять надевать – закачавшись, она успокаивалась и, остановившись, показывала на циферблате именно тот час и минуты, которые должны были быть».

     Серед євреїв Прилуччини було багато ремесників, дрібних торгівців, яким належали маслобійні, млини, лісопильні, цегляні заводи. У кінці ХІХ на початку ХХ ст. в єврейському середовищі з’явилось немало багатих купців, фабрикантів, банкірів і вищої інтелігенції. Деякі з них не тільки фінансували, а й будували заводи та фабрики, заклади освіти й культури за власною ініціативою. 

     Найзаможнішими підприємцями Прилук на той час були:

     Гельфат Хонан Гершович – купець, власник парового млина. Мав у 1915р. млин з крупорушкою і просорушкою, котрий був оцінений у 19 263 руб.

     Долгін Ісаак Абрамович – купець, власник борошномельного млина. У 1918 р. від Долгіна Нохмана Іцко Абрамовича паровий млин, оцінений в 174 592 руб,. перейшов до купця Ісаака Абрамовича.

      Рабінович Беня Зуневич – власник тютюнової фабрики. 15.04.1876 Беня Зуневич і Зальман Нохимович Фраткін придбали землю в дачах с. Сорочинці. 15.04.1880 р. докупили й побудували тут тютюново-махоркову фабрику товариства «Б.З.Рабінович і З.Н.Фраткін». 1916 р. Беня Зуневич і Зальман Нохимович Фраткін згадуються вже померлими, і фабрика перейшла Айзіку Беньяминовичу Рабіновичу й Менделю Зальмановичу Фраткіну. 6.03.1918 р фабрика була оцінена в 226 229 рублів.

       Рабинович Ревель Іцкович – власник фабрики фарб у місті Прилуки, яка  оцінена в 635 рублів.

       Фраткін Берко Нохімович – купець. Обирався гласним Прилуцького повіту від міста на триріччя, з 1880 -1883, 1886 -1889 р.р.

      Хайкін Веніамін Гершкович – власник друкарні, що 18.11.1916 р. оцінена в 2053 крб.

        Велика увага приділялася й розвитку освіти серед єврейського населення. Прилук. У ХІХ ст. всі діти навчалися в релігійних нижчих навчальних закладах (хедерах). Заняття проводились на квартирі у меламеда (учителя). Як правило умови були погані: діти писали за столом у тій же кімнаті, де жив хазяїн. В основному хедери в Прилуках знаходились у молитовних будинках. Навчали єврейській мові (іврит та ідиш), вивчали напам’ять тексти Тори і Талмуда, надавали ази арифметики.

     Основними закладами, що давали середню освіту, були гімназії. Разом із середньою освітою хлопчики мали можливість одержати професійну підготовку в технічних училищах. Так у Прилуках на початку ХХ ст. проживало приблизно 12 тисяч євреїв і вже в 1915 році було відкрито ремісниче училище, почало працювати комерційне училище. Євреї також мали можливість здобувати освіту в спеціальних навчальних закладах: у Чернігівській фельдшерській школі для чоловіків та жіночому єврейському професійному училищі з кравецькою майстернею, у Ніжинській приватно - акушерській школі.

         Непрапорційна перевага участі євреїв у невиробничій сфері тягнула за собою цілу низку проблем соціально - політичного змісту. Між українцями та євреями відкритої конфронтації не було. Доля цих народів багато в чому збігалася. Обидва вони були недержавними і в однаковій мірі зазнавали утисків та національного гноблення від царизму.

     Отже, на основі викладеного, ми можемо зробити висновок, що Прилуки в ХІХ початку ХХ ст. хоч не входили до території осілості євреїв, але тут проживала значна кількість. Населення займалося звичною для себе торгівлею, ремісництвом, а також були орендарями поміщицьких угідь, юристами, лікарями, літераторами. У другій половині ХХ ст., євреї долучаються до створення власних виробничих підприємств, тим самим модернізують економіку повіту, а також надають робочі місця прилучанам. Основними галузями виробництва, куди вкладаються кошти були тютюнова, харчова промисловість та виробництво фарб.

    Напередодні першої російської революції заворушилось громадське життя. Серед міського й сільського населення Прилуччини проводили активну роботу політичні організації, із яких особливо визначались масштабом своєї роботи та своїм впливом на маси соціал-демократи та бундівці (Бунд – суто єврейська партія). Бундівська партія проводила свою агітаційну роботу головним чином серед єврейських робітників місцевих тютюнових фабрик. У 1905 році, в момент найбільшого тріумфу опозиції, стався вибух масової ненависті до євреїв. Ця хвиля ненависті, яка прокотилася вулицями міст і сіл, була раптовою. Уводиться так званий коробковий податок, який складався з загального (на споживання м’яса) та додаткового (з торгівлі за насіння й національного одягу) податків. Крім того, євреї обкладалися й загальнодержавними податками. Так у газеті «Прилуцький голос» №3 1914 р. вміщено заклик прилуцької єврейської лікарні до членів Прилуцького товариства допомоги бідним і хворим євреям та інформацію про засідання її опікунської ради. Таке звернення мало відгук не тільки з боку приватних осіб, а й з боку міської влади. Уже в №4 читаємо таке: «Майно С.Б. Фраткіна, передане ним до потреб єврейської лікарні міською Управою, звільнено від сплати податків», ідеться про асигнування 1 тисячі крб. для відкриття єврейського ремісничого училища для дітей бідного населення.

      З 1827 року євреїв почали брати до армії. Служба починалася з 12 років, із введенням загальної військової повинності. 1874 року почалися спроби ухиляння від військової служби.

Товариством допомоги бідним євреям було відкрито збір пожертвувань на користь дружин і дітей запасних євреїв, призваних на дійсну службу указом про мобілізацію, правилася молебень у синагогах міста про перемогу й маніфестацію євреїв з приводу початку Першої світової війни. Увага євреїв звернена в цей час не лише на однокровне їм населення, ставиться на обговорення єврейської громади питання про барак для поранених при єврейській лікарні, про асигнування обладнання й утримання його. Прилуцькі синагоги не були байдужими до людей неєврейської національності – вони служили панахиди по убитих воїнах, брали участь у роботі товариства «Червоний Хрест». 

       Під час революційних подій 1917 року єврейська громадськість Прилуччини не стояла осторонь, а навпаки брала активну участь у подіях. Так під час виборів до Міської Думи єврейське населення готувалось досить активно. 20 червня 1917 р. відбулися передвиборні збори євреїв, на яких обговорювали питання, пов’язані з виборами до Міської Думи. Зокрема, про об’єднання партії Бунд і Поалей – Ціон у спільний національний блок. З цього приводу від імені Бунду виступив голова Прилуцької організації Д. Фрід: «Єврейська нація, як і всі інші нації, має різні класи з різними інтересами. Партія Бунд вступити до блоку під спільним національним прапором відмовляється. Заявляю, що партія Бунд піде під прапором Ради робітничих та Солдатських депутатів».

    У 1918р. під час Директорії Української Народної Республіки 1 грудня цього року до міста Прилуки вступила революційна армія, що визнає владу Директорії. Ухвалили, що Міська Дума має негайно заготувати для петлюрівської армії 1300 пар білизни. На підставі цієї постанови Міська Дума конфіскувала все полотно у єврейських крамницях. За її ж наказом мобілізували всіх кравців міста, що протягом двох-трьох днів мали пошити цю білизну. Не зважаючи на таку допомогу петлюрівській владі, її прибічники виявляли свою неприхильність до думських представників, серед яких було багато євреїв. У середу 18 грудня відбулися загальні збори робітників тютюнових фабрик, більшість робітників яких були євреї. Нова петлюрівська влада діяла не зовсім позитивно, але це не зашкодило більшості голосів ухвалити резолюцію про підтримку Директорії Української Народної Республіки. Тим часом безробіття зростало. Спілка робітників тютюнових фабрик зареєструвала до 180 безробітних. Становище робітників - євреїв було ще гірше, погроми заганяли їх у підвали.

      – Наше завдання, насамперед, – приборкати єврейське населення! – говорив отаман Гавришко на засіданні Міської Думи. 

       Петлюрівці спиняли на вулицях перехожих, запитували про національність. Якщо це був єврей, його роздягали й грабували. Гонитва за євреями була улюбленим полюванням петлюрівців, що відверто й зухвало накидалися на майно та життя мирних мешканців міста.

       Петлюрівці затримували єврейську бідноту цілими гуртами. Їх виряджали на вокзал виконувати різну чорнову роботу. Потім усіх євреїв привозили до міліції, де їх шеренгували, а потім шмагали. 

      Євреїв били канчуками й драли драчами. Після такого катування побитих випускали через двір  міліції. Поведінка петлюрівських частин у Прилуках тероризувала єврейське населення. Євреї цілими днями не виходили на вулицю, ховаючись у люках та підвалах. Усі крамниці були зачинені. На засіданнях Міської Думи представники петлюрівської влади не раз заявляли, що їх завдання – винищити євреїв. 

      У цей період організовуються професійні спілки на Прилуччині. За короткий час відновили свою діяльність спілки: службовців, друкарів, ковбасників, робітників голки. 11 січня 1919 р. в Прилуках відбулося об’єднане засідання правлінь усіх спілок, на якому під головуванням К.Величкаобмірковували питання про утворення Ради Робітничих та Солдатських Депутатів. 

         24 січня 1919 року в м. Прилуки було вдруге проголошено Радянську владу, що розгорнула свою діяльність до денікінщини, але 8 -21 серпня 1919 року більшовики залишили м. Прилуки, відступивши до Ніжина. Місто лишилось без влади, євреї чекали погромів...

     Революційні події 1917- 20 рр. негативно вплинули як на ставлення до єврейського населення, так і на його розвиток. Національні уряди, сформовані в Україні протягом 1917 – 1920 рр., проголошували національну консолідацію, але, як свідчать історичні джерела, на місцях все було по-іншому. Місцеві отамани діяли, всіляко принижуючи гідність людей іншої національності й іншого політичного бачення. Отже, на початку ХХ ст. в Прилуках завирувало політичне життя. Осторонь цих процесів не стояло і єврейське населення, беручи активну участь у політичному житті міста. Деяке потепління відбулось за радянських часів, так як влада надала можливості для культурного й освітнього розвитку національним меншинам. У 20 – 30-х роках відбувся культурно-творчий підйом: євреї отримали доступ до всіх навчальних закладів, відкривались навчальні заклади з викладанням єврейською мовою, але також саме в цей час були закриті усі початкові навчальні заклади, що діяли до революції (хедери, Талмуд – Тори). Створювались єврейські театри, самодіяльні драматичні гуртки, єврейські хорові капели тощо. Але мирне життя було перерване втручанням німецько-фашистської Німеччини. Війна стала спільним горем для людей будь-якої нації. У Прилуцькому краєзнавчому музеї ім. В.І.Маслова зберігається довідка, яка була видана Фаєфас Дері Йосипівні у 1941 р. про те, що вона надала у фонд оборони країни 715 крб. власних коштів.

       18 вересня 1941 року м. Прилуки було захоплене ворогом, і знов почалися страждання єврейського народу. Встановлення «нового порядку» було тісно пов’язане з «остаточним вирішенням єврейського питання».9

    З моменту окупації Прилуки мали жахливий вигляд, місто було зруйноване, по вулиці Леніна, біля колишнього банку, валялися обгорілі сейфи, стояли обгорілі стіни будинків. Поряд з місцем, де колись стояв пам’ятник Леніну, на вцілілому фундаменті було оголошення:

«Усім жидам, незалежно від статі й віку, прийти за вказаною адресою для реєстрації. За невиконання наказу – смерть через повішення»..

     Реєстрація євреїв відбувалася в старостаті. Там слово «жид» було ужитковим і лунало на кожному кроці: «жидівка, іди розпишись», «молодий жид, іди сюди»… 

     У цьому старостаті було оголошення такого змісту:

«Усі працездатні жиди зобов’язані кожного дня приходити в жидівський старостат для направлення на роботи. Усі жиди, незалежно від статі й віку, повинні носити білі пов’язки шириною в чотири пальці з шестикутною зіркою на обох руках. За невиконання – смерть».

    Згідно зі списками, кожен працездатний єврей повинен був відмічатися до восьмої ранку. За кожен відпрацьований день видавалось по сімдесят грам хліба.     

    На роботи відправляли таким чином: якщо приходив німецький офіцер, то його вимоги виконувались працівниками старостату негайно. Німці брали таку кількість людей, яка їм була необхідна. Виконували роботу по прибиранню вулиць (у перші дні було багато трупів як людей, так і тварин), прибиранню територій військових частин, заготівлі дров, збиранню цукрового буряка. На дрова йшло все: зруйновані дерев’яні будинки, паркани, тощо. Під час збирання цукрового буряка  німці дозволяли брати декілька коренеплодів додому. Буряк відварювали, відвар пили замість чаю, а м’якоть їли замість хліба.

    Також євреїв посилали працювати на махорочну фабрику. Після відходу радянських військ на складах фабрики залишилось багато махорки, яка була упакована в ящики. Місцеве населення займалося мародерством – залазили на склади, розбивали ящики й крали махорку. По всій території фабрики валялися розбиті ящики, упаковки з махоркою. Щоб навести лад, німці направляли сюди євреїв на роботи. Жінки упаковували ящики, а чоловіки їх збивали. 

     Під час тих чи інших робіт німці влаштовували для себе «розваги». 

Ось як описує В. Ентін подібне: «… спочатку все було спокійно. Деякі чоловіки навіть почали думати, що дадуть обід…німець, який привів нас на роботу, кудись відійшов, ми навіть не звернули на це уваги. Але тут пролунала команда – працювати швидко. Він з’являвся то в одному місці, то в іншому, його команди лунали частіше й голосніше, нарешті перейшов на крик, у якому відчувалися злість і ненависть до працівників. «Шнель, шнель Фарфлюгте юден!»  захлинався злістю німець. Він так  розпалив себе, що з виряченими очима кидався на робітників, нагороджуючи ударами старих людей і підлітків. Двір перетворився на справжнє  пекло, усі тікали…

     Незабаром під’їхав чорний опель, із якого вийшов офіцер. Він запитав, що тут відбувається. І не очікувано для всіх, одна дівчина, яка працювала з нами, звернулась до прибулого німецькою: «Я більше не можу дивитися, як ваш «хоробрий воїн» знущається над людьми похилого віку, дітьми й над моїм хворим батьком. Якщо вам так буде зручно,  розстріляйте нас, але не потрібно так жорстоко знущатися»…

      Отже, з моменту окупації міста німецьке командування проводило жорстоку політику щодо єврейського населення, примусивши його важко працювати без жодних виплат  та узаконивши середньовічні знаки розрізнення.

      На території Прилук діяло єдине в області єврейське гетто. Воно було розташоване на території колишньої школи №4, та тих частинах вулиць Гоголя та Садової, які прилягали до неї. Гетто почало діяти майже відразу після окупації міста.

     Зовнішній вигляд будівлі, як і внутрішня обстановка, були жахливими. Школа була вся темною від кіптяви згарищ, із замерзлими вікнами. Приміщення практично не опалювалося. Мешканці розібрали навіть паркан і сарай на дрова, але цього було не достатньо. У колишніх класах мешкало по декілька сімей. Вони розташовувалися по кутках класних кімнат на підлозі. Кожну ніч з’являлися п’яні поліцаї, ходячи темними коридорами з викриками та лайкою, вони з гуркотом відчиняли двері класів у пошуках дівчат і молодих жінок, які намагалися ховатися, але не всім це вдавалося. Під ранок усе стихало, крім плачу нещасних, над якими поліцаї знущалися.

     «Уранці в коридорі всіх розбудив крик жінки. Ми всі повиходили. Вона бідолашна рвала на собі волосся й приказувала: « Донечко, моя рідненька, що ти наробила, як я буду без тебе жити?!» 

     З’ясувалося, що вночі її доньку зґвалтували поліцаї. Після пережитого мати вклала її в ліжко заспокоїтись, а вночі дівчина прив’язала до спинки ліжка мотузку й лежачи задушилась. Жінка думала, що донька спить, і тільки коли настав ранок, вона побачила весь жах…».     

       Ці покидьки іноді знущалися й з людей похилого віку, змушуючи їх роздягатися й пірнати в ополонку. Чіпляючись за краї, нещасний намагався втриматися. Вдосталь познущавшись, його ударом ноги зіштовхували під лід.

    Були випадки, коли ціла родина приймала отруту, і вранці вже ніхто не прокидався. Кожен день, прожитий в гетто, приносив усе нові страждання й горе.

    У травні 1942 року з’явилося розпорядження німецького коменданта м. Прилуки:

 « 20 травня 1942 року всі жиди міста від маленького до великого повинні з’явитися о 8-мій годині ранку до Плискунівського мосту для переселення в Палестину. При собі мати теплий одяг та харчі на три доби.

     Жиди, які не можуть рухатися, повинні дати свої адреси в поліцію, за якими прибудуть машини для допомоги в переселенні.

            Явка обов’язкова.

            За невиконання розпорядження – СМЕРТЬ.»9

      Будинок заповнювався плачем і молитвою жінок і дітей. Діти, відчуваючи тривогу дорослих, плакали від голоду й страху. У людей старшого покоління завжди був маленький запас хліба, який вони зберігали у висячому кошику.  Почувши плач дітей, вони почали роздавати свій «скарб». Із розповідей людей, які тікали із навколишніх міст – Лубни, Пирятин – після таких оголошень про переселення в Палестину йшли масові розстріли. Усі про це знали, та покірно йшли на смерть, опиратися не було ні сил, ні духу. Чоловіків партіями по п’ятдесят, сто чоловік періодично відправляли на 

«будівництво доріг», після цих робіт ніхто не повертався. Жінки, діти, старі були доведені до стану ходячих скелетів, виснажені й фізично, і морально – залишалась одна надія на Бога.

     «У кімнаті настала тиша. Усі зі сльозами на очах жували хліб, тримаючи його обома руками в долонях. Моя мама, дивлячись мені в очі, тихим голосом спитала: «Слухай Йосенько, а якщо я накрию голову тоненькою ковдрою, мені не дуже буде страшно?».

        Не випадково місцем збору євреїв для так названого «переселення в Палестину» був призначений Плискунівський міст – невеличкий місток, перекинутий через річку Плискунівка. Буквально за декілька сотень метрів від мосту нацисти знайшли невеликий, але глибокий яр, який з усіх боків був обнесений пагорбами. Вони були досить похилі, що не кожен спортсмен зійде по них. У верхній частині яру пагорби розходилися, утворюючи широкий прохід, по якому можна було проїхати машиною, а в нижній частині між похилих пагорбів – вузький вхід, де був викопаний великий котлован. Від місця збору євреїв ішла вузька дорога до яру.

    Перед входом у яр з нижньої частини – невелике поле, розташоване за пагорбом, так що його не видно ні з мосту, ні з яру.

    Уранці 20 травня від четвертої школи й навколишніх вуличок потекло людське джерело в бік вулиці Леніна, головної вулиці міста, яка й вела до Плискунівського мосту. На вулиці ставало багатолюдно: по тротуару, шаркаючи ногами, ішли виснажені, знесилені люди. За вісім місяців перебування в гетто  вони стали блідими привидами. Люди йшли   проїжджою частиною вулиці, а по обидва боки  стояло місцеве населення, спостерігаючи траурну процесію. Деякі вірили в переселення  або переконували себе в цьому, інші знали, на що йдуть і що чекає їх, але йшли, не здатні на супротив.

    За лиховісним Плискунівським мостом німці разом з поліцаями перекрили вулицю, перші ряди зупинилися, а інші, підходячи, утворювали натовп. 

       Ось і почалося найстрашніше. Поліцаї відокремили групу людей і погнали їх за ріг на зелене поле. Тут на беззахисних напали сховані за полем козаки з палицями й почали бити, вимагаючи роздягатися всім. Оголених людей гнали в яр до викопаного котловану. Німці із зондеркоманди СД «Плат» почали звичну для всіх роботу.

    Яр заповнювався хаотичною стрільбою, криками жінок і дітей, стогоном поранених і помираючих. Серед тих, хто проводив розстріли, були поліцаї, ще зовсім хлопчаки. Побачивши таке пекло, вони відмовились стріляти, тому були обеззброєні й теж розстріляні, тільки в окремій могилі. Вони могли зберегти своє життя, перейшовши межу, яка розділяє людину й нелюда, але не змогли, не захотіли. Ціною власного життя вони залишились людьми, зберігши честь і людську гідність.

    Як і обіцяли німці, усім інвалідам була надана допомога. Їх садовили у вантажівки, спеціально обладнані таким чином, що відпрацьовані гази потрапляли в кузов. Ці душогубки заїздили на верхню частину яру для вивантаження трупів. Це масове знищення продовжувалось протягом дня.

    20 травня 1942 року було знищено все єврейське населення міста. 

    За різним оцінками за роки окупації було розстріляно понад п’яти тисяч чоловік. Євреїв, яким вдалося уникнути розстрілу, розшукували й відправляли у в’язницю для знищення. Найпізніший з відомих масових розстрілів ув’язнених єврейської національності відбувся 1 березня 1943 року.

    З початку Другої світової війни на фронтах воювали й прилучани єврейської національності, багато хто з них пропав безвісти та загинув під час окупації міста.  Напад на Радянський Союз став початком планомірного й систематичного знищення нацистами і їх прибічниками єврейського населення спочатку на території СРСР, а потім по всій Європі. Цей проект отримав назву Голокост. Усього на території України було знищено близько 1,4 – 16 млн. євреїв. Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не допустити з його боку допомоги євреям. Після війни переслідувань і тиску на людей єврейської національності не відбувалось. Євреї обіймали різні посади в установах, були повноправними членами суспільства й унесли вагомий внесок у розвиток як свого міста, так і держави в різних галузях господарства, культури і науки.

    Ідлін Хаїм – Манасія Гершович (1.08.1887 - ? ) журналіст з м. Прилуки. Батько – міщанин Прилук, займався торгівлею. У 1891 р. померла мати. У 6 років почав вивчати єврейську мову в хедері, пізніше російську. Змалку, добре навчаючись, захопився малюванням. Вступає до Київського художнього училища. Та через те, що справи батька занепали, змушений був залишити училище і в 1910 подав заяву в Прилуцьку чоловічу гімназію з тим, щоб після її закінчення вступити в університет. 

Працював у газеті «Прилуцький голос».1915 р. взятий по мобілізації на війну. Найбільша заслуга перед прилучанами в тім, що він зібрав і склав матеріали, видав у 1927 р. книгу до 10 роковин Великої Жовтневої соціалістичної революції книгу   «Боротьба за Жовтень на Прилуччині».11

         Зарахович Яків Абрамович (1915 -04.1975) письменник з м. Прилуки. Служив у Червоній Армії при Політуправлінні ППС Ленінградського округу політпрацівником. У роки Другої світової війни був військовим кореспондентом, з 1966 р. працював у газеті «Калининградская правда», член Спілки письменників СРСР. Перші книги – «Звезда героя», «Орленок», «В порт приходят  корабли». Останній раз був у Прилуках в 1967р.11

       Кловський Борис Михайлович (н. 1896, м. Прилуки) – довгожитель, учасник трьох воєн. Народився на Кустівцях у багатодітній сім’ї (7 дітей). Мали двір для пожильців, за рахунок чого і трималась сім’я. 17-річним юнаком  пішов на фронт  першої світової війни, воював у кінноті Будьоного. Потім була служба у військовому гарнізоні, брав участь у ліквідації банд, що тероризували сільське населення Прилуччини. У 1941 р. знову взявся за гвинтівку. Учасник боїв на Смоленському напрямку, оборони Москви,  Сталінграда, Ленінграда. Повернувшися з війни додому в Прилуки, працював заступником директора   господарчої  частини в ПТУ-12. 1956 р. пішов на заслужений відпочинок . Відзначив і столітній ювілей. Пізніше переїхав жити до Ізраїля11

        Шафранович Борис Якович – заслужений майстер спорту СРСР з легкої атлетики. Закінчив Прилуцький гідротехнікум. 

         Юфа Мойсей Мєєрович ( 1929. м. Ромни) першовідкривач нафти на Чернігівщині (1959), нагороджений орденом Жовтневої революції. Після закінчення школи фабрично- заводського навчання працював у Московському мостопоїзді. 1947 -1955р.р. – помічник   бурильника, бурильник, буровий майстер Миргородської роторної партії «Укрнафтогеологія». 1955-1956 р.р. – буровий майстер Балакліївської контори буріння. 1956 -1958 р.р. – буровий майстер Ізюмської контори буріння. 1958 -1964 – буровий майстер, виконуючий обов’язки начальника Гнідинцівської дільниці буріння Пирятинської контори розвідувального буріння. 1964 -1965рр. ст. буровий майстер по випробуванню свердловин м. Ніжин. 1965-1984 р.р. – буровий майстер, інженер-технолог, ст. буровий майстер, начальник бурової, інженер виробничого відділу, начальник прокатно-ремонтного цеху, начальник вишко-монтажного цеху, ст. інженер-технолог по режиму буріння технологічного відділу 11

       Лазарєв Симон Гершович (Лазаров Шимон Гершович) (Народився 1885 р. в м. Прилуки  Полтавської губернії в родині кустаря)Отримав традиційне єврейське релігійне виховання. З 1909 –раввин в Білорусі. У 1917 – після революції брав участь в оренді державної тютюнової фабрики з Овсієм Гурарієм. З 1923р. проживав у Ленінграді, працював уповноваженим по розповсюдженню  тютюнових виробів. У 1925 р. – один із ініціаторів розколу в ЛЕРО. З 1927 р. був завідуючим господарчою частиною заарештований як учасник глибоко шовіністичного суспільства «Цемах Цедек». 

      На початку 1930-х – до 10 років таборів. Помер у 1933 році, відбуваючи термін у таборі. 

        Левятов Анцель Моісейович – піонер з вирощування винограду на Чернігівщині. Восени 1934 р. на районній сільськогосподарській виставці був показаний вирощений ним кущ винограду, у 1939 р. на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві отримав Велику срібну медаль,  співробітник Одеського науково-дослідного інституту виноградарства, член Прилуцького відділення Спілки охорони природи. 

      Панталят Юхим – доктор технічних наук (Дніпропетровськ).

      Шмойш Михайло Юхимович – доктор філософії (Ізраїль). 

    

 Використана література:

1. В. Кубійович. Енциклопедія українознавства. У 10-и томах. – Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя» –«НТШ»; 1954-1989, 1993-2000. Т. 2, С. 670-680

2. С. Макарчук, Р.Мирски «Зеркало недели. Украина»: ЕВРЕИ УКРАИНЫ, 1995 р.

3. Стаття «Украина. Евреи на территории Украины до конца 18 в.» в Електронній Єврейській Енциклопедії.

4. Ибн Хордадбех. «Книга путей и стран» . – Баку, 1986, стор.38

5. Шестопал М.М.Євреї на Україні (історична довідка) – Київ, 1998 «Оріяни» ISBN 966-608-191-1: ББК 63.3.

6. В.О. Маценко «Прилукщина. Историческое и статистическое описание территории Прилукского уезда Полтавской губернии». – С. – Пб., 1900. ст.40.

7. Газета «Прилуцький голос» 1914 1916рр. Рубрика «Єврейське життя» №№ 1; 3; 4.

8. Миргородський О. Прилуки у 1905 – 1921р.р. в описах і документах. – Чернігів, 2013 ст.30; 34;35.

9. О.Миргородський «Прилуки в роки Великої Вітчизняної війни». – Тернопіль, 2008. 10. В.Ентін. «Йосиф Зеєв Бен – дов з Прилук». Єрусалим, 2006

11.О.А. Савон. «Творці історії Прилуччини». Чернігів, 1998.

 

                                            Зав. філії Прилуцького краєзнавчого музею ім. В.І.Маслова                                                                            

                                                                                                     Т.ІВАЩЕНКО             Ентін В.Б.