Прилуцький краєзнавчий музей імені В. І. Маслова

У сучасних умовах широкої інформованості суспільства може здатися, що звернення до проблеми міфів, у тому числі й історичних, є неактуальним, що це проблема давно минулих років. Але парадокс полягає в тому, що поінформованість і, навіть, широкий діапазон знань не звільняють людську свідомість від міфів, тим більше тоді, коли це комусь потрібно. Деякі, так звані, старі міфи, дійсно сьогодні існують як привабливі легенди. До таких міфів можна віднести міф про «возз’єднання України з Росією».

Справа в тому, що він не тільки не розвінчується, а навпаки, підживлюється як за межами України, так і в самій Україні. Ця тенденція концентровано проявляється в тому, що якщо в 1954 році в усій святковій кампанії 300-ліття йшлося про «возз’єднання», то вже в 2004 році вели мову про 350-ліття «входження» України до складу Росії.

Значна частина суспільства почала усвідомлювати, що в 1654 році відбулося насправді, але в свідомості більшості пострадянського покоління, що було виховане на цьому міфі, ця дата залишилася датою возз’єднання України з Росією. Покоління народжувалися, виростали, виховувались, одержували освіту в умовах безприкладної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної меншовартості українського народу, фаталістичне уявлення про неможливість його самостійного існування і неспроможність створити свою незалежну державу.

Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як «віковічне прагнення возз’єднатися з російським». Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події.

Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту «возз'єднання України з Росією» протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами «Київської Русі — колиски трьох братніх народів», «нової історичної спільноти — радянського народу» тощо

Ухвала Переяславської ради про прийняття протекції царя й укладений договір у квітні 1654 р. були типовими зовнішньополітичними актами того часу і власне так їх потрібно оцінювати. Гетьманат прагнув отримати військово-політичну допомогу з боку Московії для розгрому Речі Посполитої і возз’єднання в його межах усіх етноукраїнських земель. Розчарувавшись у своїх сподіваннях, він же у вересні 1658 р. скасував Переяславську ухвалу й розірвав договір з Росією.

Бо навіть, - як зазначав М. Міхновський, — сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою «Переяславська Конституція», залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника ХУІІІ століття Пилипа Орлика «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України».